Алібі від ворога
Паша-аматор ламати чужі плани. Я б навіть сказав – професіонал. Мої плани він тієї п'ятниці теж майстерно знищив одним-єдиним телефонним дзвінком, що пролунав у три хвилини сьомого. - Сергію, ти ще в офісі? - спитав, задихаючись, наче від швидкого бігу. І я ж міг сказати, що перебуваю вже дорогою додому (робочий день у нашій конторі до шести). Але такий я правдивий хлопець... Хоч і знав, що Пашка придумає для мене якусь підлянку, все одно відповів чесно:
- В офісі. - А хто, крім тебе, є? – Шеф. І Ірина ще сидить. Ірина – директорська секретарка. - Це добре! - нервозність з голосу Пашина зникла. - Чи можеш зараз забрати в Ірки документи, які я забув взяти для відрядження, і підвезти їх до десятої на вокзал? - Не можу! Хай Ірка й відвезе. - Смієшся? Вона не погодиться. - Я теж. У мене побачення. А - брешеш... - пожурився Пашка. - Брешу, - зі зітханням зізнався я. - Але все одно у мене плани цього вечора... Друзі в пивбарі чекають. - Нікуди вони від тебе не подінуться. Зрештою, ти можеш з ними будь-коли в бар сходити. Сергію, виручи... Слово честі, як тільки повернуся з відрядження, поведу тебе в шинок і куплю стільки пива, скільки зможеш випити! Потім він став щось говорити про командний дух, про корпоративну взаємовиручку, про те, що ми працюємо над одним проектом... Я не витримав і здався. І справа не в тому, що купився на його обіцянку напоїти мене пивом, просто слова про корпоративну взаємодопомогу для мене не порожній звук. Адже напевно колись знадобиться Пашкіна допомога! Пообіцявши, що о пів на десяту я буду як багнет стояти на платформі, збігав до Іри, забрав документи і почав розмірковувати, як убити час до зустрічі. Від офісу до мого будинку дві години їзди. Ще година – від дому до вокзалу. Тож додому їхати немає сенсу – навіть перекусити не встигну. З офісу рівно о сьомій охоронець усіх виганяє, а бродити вулицями під дощем приємного мало. І тут я згадав, що неподалік є кінотеатр. «Вже сто років не був у кіно, – зрадів. - Є можливість поєднати приємне з корисним: і час уб'ю, і фільм подивлюся...» Мені страшенно пощастило: сеанс починався о сьомій і закінчувався о дев'ятій. Я встигав на вокзал вчасно. І квитки на фільм, що цікавив, і місце трапилося відмінне - по центру зали в сьомому ряду. Тож усе складалося дуже вдало. Проте, вже за півгодини я так не думав: фільм виявився моторошною тягомотиною, крім того, товстун ліворуч постійно коментував супутниці те, що відбувається на екрані. А ще вони дружно, у чотири щелепи, так хрумтіли попкорном, і мені часом взагалі не було чути, про що говорять герої. Іншим часом я давно пішов би, але дощик, що мрячив цілий день, перетворився на зливу, а парасольки, як на зло, у мене з собою не було... Годину я терпів нудний фільм і балакучого сусіда, а потім не витримав: - Ви не могли б трохи помовчати? - А що, в натурі, таке? - одразу поліз у пляшку товстун. - Нікому, млинець, не заважаю, а тобі, значить, заважаю? - Так, заважаєте... - Ану давай вийдемо! Поговоримо! Туша зліва почала повільно викручуватися з крісла. Захитнувшись, супутниця вчепилася товстунові в руку. - Віничечку, ну перестань сердитися! Молода людина зараз пересяде і не заважатиме нам... Ви ж пересядете? - Звернулася вона вже до мене. – І не подумаю! - буркнув я. Дівчина буквально повисла на зап'ястях свого гарячого друга. - Віночку, адже сьогодні річниця нашого знайомства. Ну навіщо псувати свято? Закінчиться кіно, за п'ять хвилин будемо вдома... Я на стіл накрию, вип'ємо, закусимо. А потім... — Вона, хихикаючи, зашепотіла щось на вухо бойфрендові, що сопить від злості. Той посміхнувся, розм'якнув, «поплив»... У результаті ляснув мене по плечу важким лапищем і дозволив: — Гаразд, так і бути, живи. Тільки не вздумай лізти до мене з усякою нісенітницею! Отже, мордобою вдалося уникнути, але на перон я прийшов злий як чорт. Втім, вже наступного дня викинув із голови і паршивий фільм, і войовничого товстуна. І ніколи в житті про них більше не згадав би, але... Це сталося майже через місяць. Я йшов вулицею, нікого не чіпав, і раптом жінка, що йде назустріч, вчепилася в мене і заголосила: «Це він! Тримайте його! Хтось, викличте міліцію!» Далі - як у кошмарному сні... Якісь перехожі скрутили мене, звідки не візьмись з'явилася міліція, і через пару хвилин, очманівши від несподіванки, я зі скутими наручниками руками їхав у патрульній машині. Тітка, що схопила мене, сиділа тут і продовжувала біснуватись: «Це він! Точно він, я його одразу впізнала! Цей бандит розбив мені носа і відібрав сумочку! Тепер не відвертишся, подонок!!!» Ніч я провів у мавпніку, щиро сподіваючись, що вранці правоохоронці у всьому розберуться та відпустять. Вранці мене перевели до СІЗО. Я дізнався, що мені інкримінується розбій (потерпіла мене впізнала) і, згідно зі ст. 187 Кримінального кодексу, за це загрожує "всього" від трьох до семи років позбавлення волі. - Отже, де ви були 25 квітня з 19.00 до 19.30? - суворо запитав слідчий прокуратури на першому допиті. - Звідки я знаю? Місяць же минув! - Дуже раджу згадати... Потрібна була ще одна ніч у камері, щоб я згадав. - Отже, були у кіно? Один? — з сумнівом похитав головою слідчий і сказав: — Не алібі... Адвоката свого запросіть чи надати нашого? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. що мені інкримінується розбій (потерпіла мене впізнала) і, згідно зі ст. 187 Кримінального кодексу, за це загрожує "всього" від трьох до семи років позбавлення волі. - Отже, де ви були 25 квітня з 19.00 до 19.30? - суворо запитав слідчий прокуратури на першому допиті. - Звідки я знаю? Місяць же минув! - Дуже раджу згадати... Потрібна була ще одна ніч у камері, щоб я згадав. - Отже, були у кіно? Один? — з сумнівом похитав головою слідчий і сказав: — Не алібі... Адвоката свого запросіть чи надати нашого? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. що мені інкримінується розбій (потерпіла мене впізнала) і, згідно зі ст. 187 Кримінального кодексу, за це загрожує "всього" від трьох до семи років позбавлення волі. - Отже, де ви були 25 квітня з 19.00 до 19.30? - суворо запитав слідчий прокуратури на першому допиті. - Звідки я знаю? Місяць же минув! - Дуже раджу згадати... Потрібна була ще одна ніч у камері, щоб я згадав. - Отже, були у кіно? Один? — з сумнівом похитав головою слідчий і сказав: — Не алібі... Адвоката свого запросіть чи надати нашого? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. де ви були 25 квітня з 19:00 до 19:30? - суворо запитав слідчий прокуратури на першому допиті. - Звідки я знаю? Місяць же минув! - Дуже раджу згадати... Потрібна була ще одна ніч у камері, щоб я згадав. - Отже, були у кіно? Один? — із сумнівом похитав головою слідчий і зробив висновок: — Не алібі... Запросити свого адвоката чи надати нашого? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. де ви були 25 квітня з 19:00 до 19:30? - суворо запитав слідчий прокуратури на першому допиті. - Звідки я знаю? Місяць же минув! - Дуже раджу згадати... Потрібна була ще одна ніч у камері, щоб я згадав. - Отже, були у кіно? Один? — з сумнівом похитав головою слідчий і сказав: — Не алібі... Адвоката свого запросіть чи надати нашого? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. - Не алібі... Адвоката свого запросіть чи нашого надати? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно. - Не алібі... Адвоката свого запросіть чи нашого надати? Адвокат – мій ровесник, хлопець прямо з університетської лави – наполегливо порадив відновити у пам'яті події того вечора буквально посекундно.Я й відновив – розповів йому про нервовий товстун зі смішним ім'ям Венічек. І ще згадав, що його подружка казала: «Закінчиться фільм, і через п'ять хвилин будемо вдома...» Дякувати Богу, що в адвокати мені визначили саме Ігоря, який розшукав чоловіка з рідкісним ім'ям Веніамін, який живе за два квартали від кінотеатру. Виявилося, товстун і його співмешканка чудово мене запам'ятали і відразу погодилися приїхати в СІЗО на впізнання. Впізнали тим самим створивши мені залізне алібі! Потерпіла після цього одразу пішла на другий: мовляв, нападник був вищий на зріст, старший, та й зачіска трохи інша... Загалом, відпустили мене. Того дня ми з Веником зависли в барі до ранку – я пригощав рятівника. Все-таки наше життя - як гойдалка: місяць тому він мало не побив мене, а тепер урятував від в'язниці.
Почитати ще:
