Зникаючий макіяж
Пронизливий дзвінок у двері зірвав мене з ліжка. Накинувши халат, я зрозумів» «А» йшла відчиняти. Це була Мінерва Владиленівна – господиня квартири. Нічого собі імечко, так? Я його теж не з першого разу запам'ятала, і тому ми домовилися, що називатиму її тітка Міна. Вона була чи то подругою, чи то родичкою моєї мами - неважливо! Важливо, що дозволила мені тут пожити. Гуртожиток мені не дали, і Міна оселила мене у своїй квартирі у самому центрі міста, буквально за п'ять хвилин ходьби до університету.
- Доброго ранку, тітко Міно, - привіталася я, широко позіхнувши. - Взагалі-то сонце вже в зеніті, дівчино, невдоволено відповіла вона. - Все гуляєш? - І вона зневажливо скривила губи. «У-у, відьма! – подумала я. - А тобі що до того?" Мінерва справді була схожа на відьму: шкіра бліда, нежива, очі - немов бездонні дірки, дивиться на тебе, як удав на кролика - бр-р!, вся в чорному, мов у саван одягнена, косметикою не користується... « О! До речі, про косметику...» - згадала я і повернулася до каламутного дзеркала в потемнілій бронзовій оправі, що висіла тут же, в коридорі. Воно відбило мою фізіономію, ще рожеву від сну. Придивилася до себе. Дивно, начебто вчора макіяж не змивала, а на обличчі – ні краплі гриму! - Все намилуватися собою не можеш? - виразила Мінерва. - Ти частіше, частіше в нього виглядай, прошипіла вона. - Дивишся, від лиха і вбереже... Я здивовано дивилася на Владиленівну. - Від якого ще лиха, тітко Міно? - Від усякої, - зло відповіла вона. - Знаю я вас, вертихвосток... Про всяк випадок промовчавши, я лише знизала плечима. Мінерва пройшла по квартирі, засунувши носа в кожен кут, перевірила вміст холодильника - скривилася, докірливо похитавши головою, потім забрала квитанції на оплату комуналки і, гордо піднявши голову, пішла. «Фух, ревізія пройшла успішно, – подумала я, закриваючи за нею вхідні двері. - Тепер, вважай, місяць напружувати не буде». Глянула на годинник - стрілка побігла вниз циферблатом. «Пора збиратися. Іменинник не чекатиме! З днем народження, Алік! - заспівало, задзвеніло дзвіночками все всередині. - Цього разу Маринці не вдасться його захомутати – він мій! – констатувала про себе. - Головне - що одягнути...» - я завмерла перед відчиненою шафою: у голові народжувався образ... Подзвонила Маринка: - Ти готова? - Запитала вона манерно. - Ще нафарбуватись треба, - відповіла я, розсипаючи перед собою вміст косметички. - Скільки можна? - Скільки потрібно! Не заважай – передзвоню пізніше, – і я відключилася. Макіяж зайняв хвилин тридцять. Останній мазок, і, підхопивши сумочку, я попрямувала до дверей. Проходячи повз дзеркало, кинула на себе останній оцінюючий погляд і... остовпіла! На мене дивилося моє відображення – чисто вмите, майже незаймане, без грама косметики. Я підійшла ближче, мимоволі обмацуючи обличчя - моє, поза всяким сумнівом, але... без макіяжу! "Що за фігня! - психанула я. - Цього не може бути!" Спробувала заспокоїтись і взяти себе в руки. Про всяк випадок дістала пудреницю і глянула на себе в її кругле вічко. Ще якихось десять хвилин тому він радісно відбивав помаду на моїх губах, вишукані стрілки та глибокі тіні на повіках. І що я тепер бачу? Макіяж зник! Білі вії, припухлі бліді губи... Знову зателефонувала Маринка. – Ну, ти вже? - Еротично простогнала вона. - Біжи до мене. Терміново! - Промовила я тремтячими губами. - У мене тут таке... Маринка з'явилася хвилин за п'ять і з порога накинулася на мене. - Ти що, Верунько, досі не нафарбувалась? Ми через тебе спізнимося, - і вона примхливо склала губки в рожевій помаді. - Я - нафарбувалась, - з викликом відповіла я. - Хіба не видно? Маринко очманіло дивилася на мене, замовкла - чути було, як ворушаться її мозкові звивини в черепній коробці. Потім підійшла ближче, потяглася руками, я відсахнулася. - Не чіпай! - Ага, - кивнула вона, - я зрозуміла. Це такий стиль, натюрель називається, так? - Так! – випалила я. - Ти чого мені цілу годину голову морочила? - розлютилася вона. - Якщо знала, що підеш... гола! Я готова була вбити подругу, але раптом згадала, що, крім неї, мені більше нема з ким поділитися. - Мариночко, благаю, - склала я на грудях руки, - допоможи! Я зараз швиденько нафарбуюся, а ти мене сфоткаєш, добре? Тільки ні про що не питай! Маринка покрутила пальцем біля скроні, закотила очі в пухнастих, густо нафарбованих віях і попрямувала до кухні. Я знову вивалила з косметички весь її вміст і тремтячими руками взялася за справу... За п'ятнадцять хвилин до кімнати увійшла Маринка. - Ну як? - покосилася я на неї розфарбованим оком. - Подобається образ? - Знаєш, так таки набагато краще, - резюмувала подруга, направивши на мене вічко телефону. - Готово, підемо, - і вийшла. За секунду з коридору долинув її істеричний крик. - Віра! Що це?! Що це все означає? Де мій макіяж? Похолоднішавши, я кинулася до неї. Маринка, вчепившись двома руками в бронзову раму, дивилася на себе у дзеркало. Обличчя її було блякло, як застираний рушник, - ні губ, ні вій... - Ось, - прошепотіла я. - І зі мною те саме! Скажи, я зараз у макіяжі? Тіні, помада є? Маринка тупо кивнула. Зуби її стукали. - А тепер дивись! Я рішуче наблизилася до неї і зазирнула в дзеркало: його поверхня замутилася, а за мить поряд з Маринкіним намалювалося моє біле відображення. Ми з жахом дивилися один на одного. По спині пробіг холодок. - Слухай, - раптом сказала вона, - а може того... - Що - того? – прошепотіла я. Скажи, я зараз у макіяжі? Тіні, помада є? Маринка тупо кивнула. Зуби її стукали. - А тепер дивись! Я рішуче наблизилася до неї і зазирнула в дзеркало: його поверхня замутилася, а за мить поряд з Маринкіним намалювалося моє біле відображення. Ми з жахом дивилися один на одного. По спині пробіг холодок. - Слухай, - раптом сказала вона, - а може того... - Що - того? – прошепотіла я. Скажи, я зараз у макіяжі? Тіні, помада є? Маринка тупо кивнула. Зуби її стукали. - А тепер дивись! Я рішуче наблизилася до неї і зазирнула в дзеркало: його поверхня закаламутилася, а за мить поряд з Маринкіним намалювалося моє біле відображення. Ми з жахом дивилися один на одного. По спині пробіг холодок. - Слухай, - раптом сказала вона, - а може того... - Що - того? – прошепотіла я.- Може, твоя господиня і справді відьма? Я здригнулася, згадавши раптом, як мама казала, що в молодості Міна була схожа на актрису, а потім з нею неприємна історія трапилася: чи її зґвалтували, чи збиралися зґвалтувати - загалом, вона після цього злегка розумом рушила, розбила в будинку все дзеркала, крім одного, та й його подалі прибрала... Згадала, як Міна в день мого приїзду урочисто дістала дзеркало з комори і повісила біля виходу, і її загадкова порада виглядати в нього частіше. - Дивишся, від лиха й убереже, - прокаркала вона тоді. Недовго думаючи, я зібрала свої дрібнички і, прикрившись кепочкою від мерехтливого скла в бронзовій оправі, покинула будинок Мінерви Владиленівни. До речі, косметикою з того часу майже не користуюся - чи мало чого, начарувала Міна...
Почитати ще:
