Нехай нас розбудить спів птахів
Якщо ще раз Дімка чи Анюта звернуться до нас із якимось проханням, я збожеволію, - поскаржилася чоловікові. - Набридло вирішувати за них. - Вони ж наші діти, - почав було з докором Ваня, але потім усміхнувся, махнув рукою і сказав: - Ти маєш рацію, Катюша. Ми так давно не дослухалися своїх бажань! Невже нас нема? - Ми є, Ваню, - я підійшла і обійняла коханого чоловіка. – Яке щастя, що ми є!
- Діти - те, що минає, а кохання - вічне, - сказав він свою коронну фразу, і я за звичкою тицьнула його в бік кулачком. - Гаразд, гаразд, жартую, але в кожному жарті... - Маю рацію, Вань, не сперечаюся, - мені довелося погодитися. – Звичайно, дітям ми потрібні, і вони – продовження нас. Але виходить, що ми тільки віддаємо, віддаємо... - Втомилася ти, га? - Чоловік обійняв мене і ніжно торкнувся губами верхівки. - Небагато. Хоча ні. Якщо чесно, сильно втомилася, - сказала і раптом відчула таку слабість, що ноги підкосилися. - Гей, матінко! Так і до лікарні недалеко! - Підхопив мене Ваня і дбайливо посадив на диван. У голосі лунала прихована тривога. - Нічого, я посплю, і все минеться. Просто багато навалилося. Наші двійнята, мабуть, вирішили все в житті робити одночасно, - при думці про дітей я посміхнулася. - Мало того, що своїх чад народили в один рік, так наші онуки ще й хворіють в той самий момент. - Так, і так само дружно всі звати тебе на допомогу, - додав Ваня. - От і я про те. Жили б разом, нам легше було б. А так мотаюся з одного кінця міста до іншого. Впаду скоро. - Де ж нам жити тут, Кати? – Ваня обвів рукою кімнату нашої «двушки». - Добре, діти прилаштовані. От якби дім свій... Я кивала, кивала, а потім стрепенулась. Ідея гарна! - Вань, я розумію, будинок купити нам, може, і не світить, але зняти якусь халабудку – це варіант! Поживемо собі трохи. А онуків потім заберемо. Ваня почухав потилицю, поводив бровами, хмикнув кілька разів загалом, зробив ритуально-думальні рухи. Ага, отже, моя ідея впала на благодатний ґрунт. Прекрасно! Я стихла і намагалася не дихати. Хай обміркує, зважить усе. - Кати, я навіть знаю, куди ми поїдемо, - нарешті сказав він. - У мого знайомого по роботі є будиночок у селі. Він якось скаржився, що тітка його дружини заповіла їй цей мотлох, і він тепер не знає, що з нею робити. Ремонтувати – дорого, а продавати не виходить. Це село глухе, далеко від міста, народу місцевого мало лишилося, і покупців немає. Зате, - Ваня підняв вгору вказівний палець, чисте повітря! Я заплескала в долоні від радості. Як же буде чудово, якщо вдасться зняти цей будиночок! Я прямо бачила ці дні, наповнені сонцем, пряними запахами трав, квітів та цілковитим блаженством... Ура! Знайомий Вані без зайвих питань віддав нам ключі та категорично відмовився від оплати. - Вам туди доведеться все закупити, починаючи від хліба та закінчуючи посудом. Я ж не жлоб який, брати з вас гроші, коли ви й так витратитеся, - сказав він. Їхали ми в машині мовчки. Внуків вирішили забрати пізніше, коли облаштуємося. Ні, нам ніколи не було нудно разом, та тільки відвикли ми ось так, наодинці... - Чого сумуєш, Кати? - Не сумую, Ванюшо. Замислилась. - Про що? Адже все добре! - Я й думаю про це «добре». Давно ми з тобою нікуди не їздили разом. - Так, давненько. Усі турботи, турботи. Знаєш, це до речі, що ми наших шибеників не взяли. Зараз би навколо крики, шум-гам стояв, а так я можу дивитись на тебе і слухати тебе. - На дорогу дивись, Ромео! Як дитина, - засміялася я і трохи почервоніла від збентеження. Чи то ситуація так діяла, чи любов про себе нагадала... Будиночок виявився чудовим. Наче з казки - сині віконниці, ганок різьблений. Щоправда, занедбане все. - Якщо тут трохи підрихтувати, то цілком пристойне місце буде, - озвучив мої думки чоловік. - Ось ось! - почули ми скрипучий голос і різко обернулися. - Я казала Ігнатівні: «Нащо на племінницю дім записала? Пустять добро світом, міські боляче». А вона: Ні! Віддам. Вони діток сюди привозитимуть». І де ці діти? Мій зять хотів купити в неї, а вона ні в яку. Ну нічого, тепер ось у мене пасеться малеча. А хто ви будете? - в секунду на нас обрушилася тонна інформації від старої в квітчастій хустці, яка стояла, спершись на паркан. О, та ви, я подивлюся, не такі вже й молоді! додала вона. - Зі спини прямий як хлопці виглядаєте. Що означає життя міське! - Ми... сусіди будемо... - запинаючись від розгубленості, сказав чоловік. - Гаразд, - кивнула вона і раптом, як закричить: - Вітько! Я тобі, охламону, казала, щоб ти перестав до моєї Олечки шастати? Вуха обірву, паразиту! Ми завмерли. Думали, побачимо сільського хлопця-красеня, який увивається за онукою сусідки, але виявилося, що крики мчали на адресу конопатого хлопчика років восьми. Той злякано плескав очима, а шестирічна дівчинка слухала закиди бабки, притискаючи до грудей букетик польових квітів. - З дитинства ганяти треба, щоб потім проблем не було, - чомусь пояснила нам сусідка свою поведінку і пішла до себе. Ми розреготалися, і дико захотілося пустувати. Те, що нас прийняли за молодих, наче стерло роки. Ваня раптом схопив мене на руки та закрутив. А я, замість того, щоб буркотіти «у тебе ж спина!», реготала, як божевільна, тримаючи міцно капелюх, який намагався полетіти. Все навколо дихало щастям - хатинка цей чарівний, сад багатий, терпко пахнучий яблуками, повітря, наче ретельно промите. - Я люблю тебе! – крикнув чоловік. притискаючи до грудей букетик польових квітів. - З дитинства ганяти треба, щоб потім проблем не було, - чомусь пояснила нам сусідка свою поведінку і пішла до себе. Ми розреготалися, і дико захотілося пустувати. Те, що нас прийняли за молодих, наче стерло роки. Ваня раптом схопив мене на руки та закрутив. А я, замість того, щоб буркотіти «у тебе ж спина!», реготала, як божевільна, тримаючи міцно капелюх, який намагався полетіти. Все навколо дихало щастям - хатинка цей чарівний, сад багатий, терпко пахнучий яблуками, повітря, наче ретельно промите. - Я люблю тебе! – крикнув чоловік. притискаючи до грудей букетик польових квітів. - З дитинства ганяти треба, щоб потім проблем не було, - чомусь пояснила нам сусідка свою поведінку і пішла до себе. Ми розреготалися, і дико захотілося пустувати. Те, що нас прийняли за молодих, наче стерло роки. Ваня раптом схопив мене на руки та закрутив. А я, замість того, щоб буркотіти «у тебе ж спина!», реготала, як божевільна, тримаючи міцно капелюх, який намагався полетіти. Все навколо дихало щастям - хатинка цей чарівний, сад багатий, терпко пахнучий яблуками, повітря, наче ретельно промите. - Я люблю тебе! – крикнув чоловік. замість того, щоб буркотіти «у тебе ж спина!», реготала, як божевільна, тримаючи міцно капелюх, який намагався полетіти. Все навколо дихало щастям - хатинка цей чарівний, сад багатий, терпко пахнучий яблуками, повітря, наче ретельно промите. - Я люблю тебе! – крикнув чоловік. замість того, щоб буркотіти «у тебе ж спина!», реготала, як божевільна, тримаючи міцно капелюх, який намагався полетіти. Все навколо дихало щастям - хатинка цей чарівний, сад багатий, терпко пахнучий яблуками, повітря, наче ретельно промите. - Я люблю тебе! – крикнув чоловік.- Ти мій єдиний! - крикнула я у відповідь, не боячись, що нас почує грізна сусідка, затята захисниця моральних підвалин. - Все, політ закінчений, - він обережно опустив мене на землю. - Розбираємо речі, та й бігом на річку. - Слухай, Вань, - думка спала на думку миттєво. - Як думаєш, реально буде купити цей будинок у твого приятеля? Продамо квартиру і сюди, га? Подивися, як тут гарно! Ванюш, я хочу, щоб ранок мене зустрічав співом птахів, а не шумом машин. - І букетом квітів від коханого чоловіка, - відповів він, трохи подумавши. - Мені подобається твоя ідея. Нам тут буде дуже добре. А якщо знадобимося дітям, то нехай приїдуть до нас самі! До речі, потрібно запитати у хлопця, де він квіточки такі рвав.
Почитати ще:
