Заміж за Пігмаліона
Цікаво, як життя іноді різко повертає... Хто б мені сказав, що на мене чекає в Л. .Л» майбутньому, - нізащо б не повірила! Я народилася у селі. Мати моя цілодобово на роботі пропадала, поверталася втомлена і озлоблена на весь світ. Батько у райцентрі працював – у дитячій школі мистецтв малюнок викладав, але від туги мені, дитині, тоді ще незрозумілій, зпиватись став. Мене, малечу, він частенько з собою на заняття брав - з тих пір я до малювання цього і звикла. Мені десять виповнилося, коли тато помер.Після його смерті матір начебто підмінили. Вона, правда, й до цього не дуже добра була, а як залишилися ми самі, зовсім озвіріла: і за волосся мене тягала, і лаяла на чому світ стоїть, і била нещадно. - Бач, виросла принцеса на городі! - Кричала вона, не соромлячись сусідів. - Це все батько твій, алкоголік проклятий, пробач мені, господи, - і вона хрестилася, - винен. Погляньте тільки - весь город бур'яном заріс, а вона знай собі картинки малює! Я й не сперечалася. Взагалі тиха була... Вчилася непогано, але однокласники мене теж цуралися, вважали білоручкою та недоторканою. Загалом, одразу після школи я з села до міста втекла. Сама до технікуму вступила, на роботу влаштувалася. До міського життя важко звикала: туга по селі заїдала. Я тоді альбомчик брала і малювала: і дім наш, і теплицю мамину, і сад яблучний... Часто їздити до матері не вдалося: часу особливо не було, та й вона не сильно мене вітала. Тільки коли хвороба її підкосила, тоді все від себе не відпускала. А коли мені виповнилося двадцять два, мама померла. Я, звичайно, на похорон приїхала, плакала, все ніяк заспокоїтись не могла: себе у всьому звинувачувала, сирітством своїм упивалася. Поминки, як водиться, усім селом справили, а потім і дев'ять днів... А вже коли до міста повернулася – сусіди сказали, що мене чоловік розшукує: «Уявний такий, років сорока». Через кілька днів ми зустрілися, він Андрієм представився. - Ви мене зовсім не пам'ятаєте, Оксано? - Він був трохи збентежений. - Зовсім, - зізналася я. – Ваша мама у теплицях працювала. А я син Миколи Кузьмича, власника теплиць... Я й на похороні був, не пригадуєте? - Ні, даруйте, не пам'ятаю, я в такому стані була, що... А що вам треба? – поцікавилася я. - Та так, - знизав він плечима. — Вирішив вас провідати... Так, слово за слово, ми й роззнайомилися. .. Андрій жив у місті, мав свій бізнес, колись був одружений, але розлучився. - Розумієш, міські вони інші, якісь незрозумілі, - казав він. - Не те, що ви, сільські... Мабуть, на цьому ми й зійшлися. Андрій почав приходити часто. - Ой, Оксано, пощастило тобі – такий чоловік, – казали мені подруги. - Та ну вас, дівчата, він же мені в батьки годиться, - жартувала я. Але й відмовлятися від нього не хотілося. Цікавою він людиною виявився – освіченою, щедрою: книги мені дарував, квіти, прикраси. А ще по виставках та театрах водив - я поряд з ним за рік дізналася більше, ніж за все попереднє життя. - Оксаночко, - частенько казав він мені, - ти гарна, здатна. Тобі далі вчитися треба. - Так навчання грошей коштує, - журилася я. – Де їх взяти? - Я допоможу, - зізнався він. - Тільки 3 ти довірся мені, я все тобі зроблю. Загалом, Андрій став моїм першим 5: чоловіком - хоч і не любила я його тоді, а, вважай, пропозицією його скористалася... А він дійсно допоміг мені і в інститут вступити, і на роботу хорошу влаштував, і грішми допомагав. І від забитого сільського дівчиська, яке я колись у місто приїхала, сліду не залишилося. А от коли він заміж мене покликав - взяла і відмовила... - Розібратися мені треба, розумієш, я відмовлялася. - Дякую, звичайно, за все, Андрійку, але тільки... Мене мучили сумніви, лякала серйозна різниця у віці. - Не мучся... - не дав мені домовити, махнув рукою. - Але якщо ти раптом зрозумієш, що я тобі потрібен... Загалом, я тебе чекатиму. Не розглянула я тоді, не оцінила його любові та шляхетності, доки з Максом не зв'язалася. Максим був улюбленцем факультету: стильний, голосний, дівчата до нього прямо липли. мене вибрав - я, звичайно,... Андрій одразу зрозумів, що в хтось з'явився: щасливих очей сховаєш. Він не дорікав, не вимагав пояснень - просто зник із мого життя, ніби й не було його. І пішло в мене життя шкереберть: нічні клуби, вино, танці до світанку... Навколо люди чужі, випадкові, стосунки з Максом порожні, без зобов'язань. А час минав - я все частіше про сім'ю замислювалася, про дітей і чомусь поряд завжди Андрія уявляла. Якщо він мене з нічого створив, скільки ж він дати дітям нашим зможе! Та як тепер покаятися, як його повернути? І Андрій наче почув мій таємний заклик – сам приїхав без попередження. У мене саме чергова компанія гуляла. Андрій увійшов до кімнати, окинув усіх похмурим поглядом. У мене обірвалося все всередині. - Сідай, Андрюша, - заметушилась я біля нього, - що ж ти не попередив? Всі довкола затихли. - Познайомтеся, - сказала я, не зводячи очей з Андрія. - Це... - раптом уявила, що він зараз підніметься і піде назавжди. «Утримати його, утримати за всяку ціну», - замітала думка. - Це Андрій, мій чоловік, - голосно випалила я і, побачивши його розгублений щасливий погляд, додала: - Мій Пігмаліон...
Почитати ще:
