Життя прожити не поле перейти
Як переказати історію свого життя? З одного боку, хочеться непросто сто все згадати, а ще й розкласти по поличках, підбити якийсь підсумок, а з іншого... Не так це просто, адже не дарма кажуть: життя прожити - не поле перейти. Я народилася за рік до Великої Великої Вітчизняної війни. Моя мама померла від тифу в 1943 році, і мене забрала до себе тітка - рідна мамина сестра. Батько, повернувшись із фронту після перемоги, незабаром одружився. І хоч мені тоді було всього п'ять років, я добре пам'ятаю враження, яке справила на мене мачуха. Вона разюче відрізнялася від моєї рідної мами. Римма Василівна була високою, чорноокою та чорнобровою (причому брови у неї сходилися на переніссі).Волосся кольору воронова крила вона укладала за тодішньою модою: ззаду - кучерики, а попереду - валик між чолом і маківкою. Говорила Римма низьким, схожим на чоловічий голосом. Та й характер теж мала жіночий. Батька мачуха швидко взяла в обіг, повністю підкоривши його своїй волі. Загалом ця жінка була повною протилежністю моєї мами. Тато та мачуха дуже хотіли мати спільну дитину, але в них нічого не вийшло. Напевно тому вони забрали мене до себе. Тітка Віра віддавати не хотіла, але батько є батьком. Здавалося б, раз Римма не може мати своїх дітей, то повинна любити мене як рідну доньку. Але не тут було... Я їй заважала. Що б не зробила, мачуха завжди була незадоволена, як у казці про Попелюшку. До того ж, вона налаштовувала проти мене батька. Я відчувала себе зайвою в їхньому будинку, тому, закінчивши школу, вступила до педагогічної на філологію та переїхала до гуртожитку. Мріяла стати вчителькою. Захистивши диплом, отримала призначення у залізничний технікум у тому самому місті. Мені виповнилося лише двадцять два, а я вже викладала. Спочатку дуже боялася, адже деякі учні були старші за мене і пройшли війну. Дякую досвідченим колегам підтримали. А викладач хімії, літній чоловік, майор у відставці, взагалі ставився до мене як доньки і ніжно називав пташкою-невеликою. Він одразу порадив: «Не дозволяй учням сідати собі на голову і завжди тримай дистанцію. Це головне. Зумієш - будуть тебе поважати, незважаючи на те, що ти виглядаєш молодшою за деякі з них». Поступово я втягнулася в роботу і почала отримувати від неї задоволення. Так, непомітно, пролетіло два роки. Про те, щоб створити сім'ю, якось не думала: з технікуму - додому (ми з подругою винаймали кімнату в комуналці), з дому - знову до технікуму. Вечорами готувалася до занять та перевіряла зошити... А потім до нас на роботу прийшов новий математик. Молодий цікавий хлопець, трохи старший за мене. Високий, міцний, русявий, сіроокий, з гарним відкритим обличчям. Я відразу його помітила, хоча виду не подавала, звичайно. Схоже, він поклав на мене око. Щоправда, спочатку я зовсім не розуміла, що Андрій зі мною фліртує, адже була зовсім недосвідченою у таких відносинах. В учительській він завжди підсідав до мене, не втрачав нагоди перекинутися парою фраз на змінах, а коли його уроки закінчувалися раніше, не йшов, чекав, поки звільнюся, щоб проводити мене додому. Ми потоваришували. А від дружби до кохання самі розумієте... Особливо в молодості. Наші почуття вийшли з-під контролю. Тяжко було боротися з ними. Та й навіщо? Хоча, як згодом з'ясувалося, було навіщо. Але, на жаль, я дізналася про це не відразу, а лише після того, як ми стали близькими. Виявилося, що у Андрія є дружина та дитина. - Не хвилюйся, шлюб-це не вирок на все життя, переконував мене Андрійко. - Я розлучуся, і ми будемо разом. Я люблю тебе, а дружина... Це все випадково вийшло... Пам'ятаю, як ми одного разу вийшли з технікуму і присіли на лаву в парку. Стояв ясний день, світило сонечко, і на припіку було навіть спекотно. Золота осінь радувала око та душу, але мені це вже не могло допомогти. Тепер я достеменно знала, що вагітна. Але як сказати Андрію? І чи взагалі треба говорити... Адже фактично розбиваю чужу сім'ю, а отже, не буде мені щастя. Господи, і чому так все сталося? Як я могла втратити голову? Хто б підказав, надоумив, як правильно вчинити... Андрій притулився до мене, я відчувала його теплий подих на своїй щоці. -Улюблена, я розлучуся, все буде добре, - прошепотів він, ніби прочитавши мої думки. - Ти не можеш, не винен... Та мені це й не треба. - Як це? – здивувався він. - Ти що, мене не любиш? - Люблю... Але... - я подивилася йому просто у вічі. - Не добре так, ти й сам знаєш... - Ти серйозно? - Ти не можеш розлучитися. Що ж виходить? Сьогодні ти зі мною, завтра ще з кимось... Так і все життя мінятимеш дружин? - Але ж... Мій шлюб-помилка! Я люблю тебе... Люблю більше за всіх на світі! – Ми ніколи не будемо разом, – відрізала я. - Будь ласка, дай мені шанс... - Ні, нічого в нас не вийде, Андрюша. І знаєш, що... Краще не ходи за мною. Прощай! - З цими словами я встала з лави і швидко пішла вулицею. Подруга через знайомих допомогла мені знайти лікаря, щоб перервати вагітність Що я відчувала після? Хотілося плакати, кричати, що вбила свою дитину, битися головою об стінку. Я не могла спати ночами... Але час іде, і біль притуплюється... У червні повідомила директорку, що їй доведеться знайти замість мене іншу вчительку, бо я звільняюся. Андрій божеволів від розпачу, не давав мені проходу, просив, щоразу повторюючи, що любить тільки мене. Я уникала його, ревела крадькома і благала, щоб він залишив мене у спокої. Замикалася вдома, але, не в силах утриматися, відсувала краєчок фіранки і виглядала у вікно: він сидів у дворі до пізнього вечора, а часом просиджував там і до ранку. Було просто нестерпно... Але пройшло це. Адже треба жити далі. Я не могла спати ночами... Але час іде, і біль притуплюється... У червні повідомила директорку, що їй доведеться знайти замість мене іншу вчительку, бо я звільняюся. Андрій божеволів від розпачу, не давав мені проходу, просив, щоразу повторюючи, що любить тільки мене. Я уникала його, ревела крадькома і благала, щоб він залишив мене у спокої. Замикалася вдома, але, не в силах утриматися, відсувала краєчок фіранки і виглядала у вікно: він сидів у дворі до пізнього вечора, а часом просиджував там і до ранку. Було просто нестерпно... Але пройшло це. Адже треба жити далі. Я не могла спати ночами... Але час іде, і біль притуплюється... У червні повідомила директорку, що їй доведеться знайти замість мене іншу вчительку, бо я звільняюся. Андрій божеволів від розпачу, не давав мені проходу, просив, щоразу повторюючи, що любить тільки мене. Я уникала його, ревела крадькома і благала, щоб він залишив мене у спокої. Замикалася вдома, але, не в силах утриматися, відсувала краєчок фіранки і виглядала у вікно: він сидів у дворі до пізнього вечора, а часом просиджував там і до ранку. Було просто нестерпно... Але пройшло це. Адже треба жити далі. Я уникала його, ревела крадькома і благала, щоб він залишив мене у спокої. Замикалася вдома, але, не в силах утриматися, відсувала краєчок фіранки і виглядала у вікно: він сидів у дворі до пізнього вечора, а часом просиджував там і до ранку. Було просто нестерпно... Але пройшло це. Адже треба жити далі. Я уникала його, ревела крадькома і благала, щоб він залишив мене у спокої. Замикалася вдома, але, не в силах утриматися, відсувала краєчок фіранки і виглядала у вікно: він сидів у дворі до пізнього вечора, а часом просиджував там і до ранку. Було просто нестерпно... Але пройшло це. Адже треба жити далі.У вересні я знайшла роботу до школи, а на Новий рік познайомилася з Геною. Це сталося на карнавалі, куди мене мало не силоміць затягла подруга. Я дуже сподобалася хлопцеві. Ми почали зустрічатись. Гена був старший за мене на п'ять років. Щиро кажучи, спочатку він не викликав у мене особливих емоцій. Але настав час виходити заміж - мені вже стукнуло двадцять п'ять. До того ж Геннадій працював у райкомі партії. Він непогано влаштувався у житті. Йому виповнилося лише тридцять, а в нього вже була, хай і невелика, але своя квартира та ще й машина. Чесно сказати, я втомилася жити в комуналці, та й взагалі хотілося якось визначитися. Влітку ми з Геною разом поїхали відпочивати до санаторію на Кавказ. Яка там була їдальня, які продукти! Власний рукомийник у номері мене особливо вразив! А який пляж, який кінотеатр... Пам'ятаю, тоді тільки вийшли перші серії французької комедії про Фантомаса, і ми з Геною їх подивилися. Після повернення Геннадій зробив мені пропозицію. Я знала, що він любить мене, хоча це зовсім не було шалене кохання. Просто я виявилася ідеальною кандидатурою на роль дружини працівника райкому: гарна, освічена і, що важливо, скромна. Та це й не дивно, адже спочатку я росла з мачухою, потім знімала кут, сама вступила вчитися, сама себе забезпечувала... До гарного життя привчена не була і все, що мені стало доступним завдяки тому, що зустрічалася з Геною, сприймала із захопленням, як несподіваний подарунок долі. За тиждень до весілля я зненацька зустріла Андрія. Він чекав на мене біля школи після уроків. - Навіщо ти прийшов? - Запитала крижаним тоном. - Чув, ти виходиш заміж... - промовив він із сумною усмішкою. - За партійного працівника... Нуда, не мені подружжя ... -Ага, виходжу .. - Пробурмотіла я (як не дивно, всередині у мене було порожньо, колишніх почуттів до Андрія не відчувала). Напевно, так буває: коли дуже щось переживаєш, проходиш через біль і страждання, виробляється якийсь імунітет, захист, чи що... Не знаю, як в інших, але в мене вийшло саме так. - Хотів би порадіти разом із тобою, але не можу... - Андрій підійшов зовсім близько, злякавшись, я відступила на крок. - Коли ти кинула мене, я думав, що гірше бути не може. А тепер... Ну як змиритися з думкою, що ти станеш дружиною іншого? Як? - Він схопив мене за руку, але я вирвала її. - Андрію, дай мені нарешті спокій. Нам не судилося бути разом, доведеться з цим погодитись. У тебе є дружина та син. Колись ти скажеш мені спасибі. На весілля Гена запросив безліч своїх друзів та знайомих. Була субота. Ми святкували в кафе, столи ломилися від смачної їжі, і випивки вистачило на всіх із надлишком. Я з гордістю думала про себе: "Тепер я мужня дружина!" Мені подобалося все, що відбувається: і моя біла трохи нижче середини коліна сукня з пишною спідницею за модою тих років, і білі дорогі човники на шпильці, які Гена дістав на складі завдяки своїм зв'язкам, і коротка пишна фата, і сучасна зачіска, і рукавички, і біла "Волга", на якій ми під'їхали до загсу, і море квітів, і посмішки гостей... Все погане забулося, здавалося, що тепер завжди буде тільки радість, тільки свято... Але вже в понеділок я вийшла на роботу. Почалося звичайне життя. І вона принесла чимало прикрощів і переживань, головним з яких стало те, що я ніяк не могла завагітніти. Гені дуже хотілося мати сина, а я докоряла собі за колишню необачність і за те, що так вийшло з Андрієм. І при цьому не могла ні з ким поділитися, мучилася самотужки. Приятелькам, якими придбала, обертаючись у колі знайомих Гени, не довіряла. Вони були загалом непоганими жінками, але я відчувала, що їм не можна розкривати свою таємницю. Рятували лише улюблена робота та та маса вражень, які отримувала під час відпустки. Адже завдяки становищу чоловіка ми могли бути в дорогих санаторіях і навіть двічі їздили до Болгарії. Чоловік пішов на підвищення – тепер він працював у міськкомі партії. Чесно кажучи, я вже втратила надію на те, що колись стану матір'ю. І раптом... За півтора місяця після чергового відпочинку в Болгарії зрозуміла, що вагітна! Радості моєї не було меж. Гена з мене порошинки здував. Він зовсім змінився. Незважаючи на нервову та відповідальну роботу, додому приходив тепер завжди у гарному настрої – не те, що раніше, коли вечорами зривав на мені своє роздратування. У нас народилася дівчинка, і хоч чоловік мріяв про сина, жодного слова закиду я від нього не почула. Гена всім серцем полюбив нашу Настеньку. А невдовзі я знову понесла. Мені виповнилося тридцять дві, коли народила Біту. Ох, і нелегко тоді довелося! Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. додому приходив тепер завжди в хорошому настрої – не те, що раніше, коли вечорами зривав на мені своє роздратування. У нас народилася дівчинка, і хоч чоловік мріяв про сина, жодного слова закиду я від нього не почула. Гена всім серцем полюбив нашу Настеньку. А невдовзі я знову понесла. Мені виповнилося тридцять дві, коли народила Біту. Ох, і нелегко тоді довелося! Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. додому приходив тепер завжди в хорошому настрої – не те, що раніше, коли вечорами зривав на мені своє роздратування. У нас народилася дівчинка, і хоч чоловік мріяв про сина, жодного слова закиду я від нього не почула. Гена всім серцем полюбив нашу Настеньку. А невдовзі я знову понесла. Мені виповнилося тридцять дві, коли народила Біту. Ох, і нелегко тоді довелося! Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. У нас народилася дівчинка, і хоч чоловік мріяв про сина, жодного слова закиду я від нього не почула. Гена всім серцем полюбив нашу Настеньку. А невдовзі я знову понесла. Мені виповнилося тридцять дві, коли народила Біту. Ох, і нелегко тоді довелося! Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. У нас народилася дівчинка, і хоч чоловік мріяв про сина, жодного слова закиду я від нього не почула. Гена всім серцем полюбив нашу Настеньку. А невдовзі я знову понесла. Мені виповнилося тридцять дві, коли народила Біту. Ох, і нелегко тоді довелося! Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою. Двоє малюків здатні перевернути вгору дном весь будинок. Моя мачуха час від часу відвідувала нас, але допомагати не поспішала. Зате свекрусі не треба було навіть натякати, вона прибігала щодня, сиділа з малечею, коли мені треба було кудись вийти. Коли ближче познайомилася з нею, то зрозуміла, звідки у Гени такі життєві принципи. Свекруха виявилася дуже порядною жінкою.І вона пишалася своїм сином - ніхто в її сім'ї не зробив такої карколомної кар'єри, як він. Після народження другої доньки я помітила в чоловікові межу, на яку раніше не звертала уваги - економність. Зрозуміло, що, коли збільшується сім'я, збільшуються й витрати. Але Гену це чомусь дуже дратувало. Він постійно робив мені зауваження, говорив, що треба раціональніше господарювати і не марнувати. Коли я викидала речі, що вже зносилися Настіни, чоловік частенько витягував їх зі смітника. Ти подивися, які добрі рейтузи! Навіщо викинула? Віта цілком могла б їх носити... - Вони ж повністю протерлися навколішки, - заперечувала я. - Ну і що? Можна нашити латки. Я завжди доношував штани за старшими братами... Спочатку я сперечалася, але потім зрозуміла, що це не має сенсу - порожнє нервування. Гена завжди і в усьому має рацію. Існували лише дві думки: його і неправильне. Тим часом підійшли тривожні вісімдесяті. Геннадій почав все частіше повертатися з роботи у поганому настрої. Його становище похитнулося, починалася перебудова, зріли зміни у суспільстві. Такі люди, як він, які роками сиділи на теплих прибуткових місцях, зробили б усе, щоб зберегти існуючу систему, але тепер це стало неможливим. Особисто я вважала, що змін у країні не уникнути. - Що ти можеш знати? - обурювався чоловік. - Слухаєш усілякі дурниці, а потім їх повторюєш з розумним виглядом! Деколи Гена ставав зовсім нестерпним, але я мовчала не хотілося влаштовувати сварку. Та й який сенс? Чому бути - того не обминути, хоч лайся, хоч не лайся. У вісімдесят сьомому році Настя перейшла до дев'ятого класу, Вітуся - у восьмий, а я отримала серйозне підвищення – стала заступником директора. - Напевно, тепер і вдома командуватимеш, - коротко прокоментував Гена, але я знову пропустила це повз вуха. А ще за якийсь час чоловік залишився без роботи. Він стільки років підіймався вгору кар'єрними сходами, і раптом усе втратив: і спецсанаторії, і розподільники, і вплив... Звичайно, це позначилося і на нас із доньками, але ще раз повторю: я розуміла неминучість змін, що й допомагало мені зберігати. спокій. А для чоловіка це була справжня катастрофа. Кілька місяців він сидів удома і мучив нас своїми претензіями. Деколи мені здавалося, що більше не витримаю. - Якщо не заспокоїшся, піду від тебе! - Погрожувала я йому. Але хіба могла його покинути? Ми були сім'єю, наші дівчатка потребували батька. "Зрештою, у кожного чоловіка свої недоліки", - подумки втішала я себе. На щастя, Геннадій недовго залишався безробітним. Завдяки колишнім знайомствам незабаром став директором приватної фірми. Наші справи йшли непогано. Ми купили нову машину. Доньками теж можна було пишатися: обидві на відмінно закінчили школу і вступили до медінституту. Але чим старшими ставали мої дівчатка, тим чіткіше я усвідомлювала, що саме завдяки їм зберігалася всі ці роки наша сім'я. У нас із Геною не залишилося жодних спільних інтересів. Він був схиблений на політиці, годинами дивився телевізор і читав газети. Постійно критикував нову владу, ностальгуючи «за старими добрими радянськими часами». Я була іншої думки, але намагалася не вступати в дискусії з чоловіком, щоб не псувати нерви та здоров'я ні собі, ні йому. Залишала одного перед телевізором і йшла в іншу кімнату читати чи вирушала гуляти із собакою, яку нам подарували доньки. Мені все більше подобалася самотність, прогулянки в парку... Деколи я згадувала минуле, ловила себе на думці про Андрія. «Цікаво, як склалося його життя? І якою була б моя, якби тоді погодилася на його розлучення? - Замислювалася іноді. Звичайно, все це не мало сенсу, але так уже влаштовані люди: чим далі відсувається минуле, тим частіше згадується хороше, а погане йде з пам'яті. Тим часом, наші доньки стали зовсім дорослими. Якось Настя прийшла з сяючими очима і повідомила: - Мамо, я хотіла б познайомити тебе та тата з Дімою. Хлопець мені одразу сподобався: розумний, веселий, розсудливо міркує про життя і, схоже, надійний. - Ну й погляди в нього... тяжко зітхнув чоловік, коли гість пішов. - Все так легко виходить... Раз - і саме сталося! На жаль, Гені потрібен би співрозмовник, який погоджувався б із ним у всьому на сто відсотків. А така одностайність у принципі не існує у природі. Настя та Діма зустрічалися два роки, а після закінчення університету одружилися. Ми влаштували їм пишне весілля. Незабаром і Вітуся вийшла заміж. Я раділа щастю дочок, але водночас з тугою відчувала, що без них стало порожньо. Мені не вистачало їхньої присутності, розмов з ними, хоч і розуміла, що рано чи пізно пташенята вилітають із гнізда. Щоб якось заповнити цю порожнечу, все більше уваги приділяла роботі. З моєї ініціативи у школі організували театральний гурток. Я відвідувала концерти, виставки, театральні вистави, гуляла з приятельками. - Куди ти знову зібралася? - стурбовано питав Гена. Незабаром і Вітуся вийшла заміж. Я раділа щастю дочок, але водночас з тугою відчувала, що без них стало порожньо. Мені не вистачало їхньої присутності, розмов з ними, хоч і розуміла, що рано чи пізно пташенята вилітають із гнізда. Щоб якось заповнити цю порожнечу, все більше уваги приділяла роботі. З моєї ініціативи у школі організували театральний гурток. Я відвідувала концерти, виставки, театральні вистави, гуляла з приятельками. - Куди ти знову зібралася? - стурбовано питав Гена. Незабаром і Вітуся вийшла заміж. Я раділа щастю дочок, але водночас з тугою відчувала, що без них стало порожньо. Мені не вистачало їхньої присутності, розмов з ними, хоч і розуміла, що рано чи пізно пташенята вилітають із гнізда. Щоб якось заповнити цю порожнечу, все більше уваги приділяла роботі. З моєї ініціативи у школі організували театральний гурток. Я відвідувала концерти, виставки, театральні вистави, гуляла з приятельками. - Куди ти знову зібралася? - стурбовано питав Гена. Я відвідувала концерти, виставки, театральні вистави, гуляла з приятельками. - Куди ти знову зібралася? - стурбовано питав Гена. Я відвідувала концерти, виставки, театральні вистави, гуляла з приятельками. - Куди ти знову зібралася? - стурбовано питав Гена.- Домовилася зустрітися з подругами, - усміхалася я, бачачи, як мій чоловік на старості років перетворюється на ревнивця. Хоч спочатку це і було смішно, але згодом стало втомлювати. Геннадія важко було кудись витягнути. Він вважав за краще сидіти вдома чи на дачі. Мені виповнилося п'ятдесят п'ять, але виходити на пенсію не поспішала енергії було хоч греблю гати. Дивлячись на чоловіка, я дійшла висновку, що чоловіки старіють набагато швидше, ніж ми. Може, тому, що від нас, жінок, все життя вимагають набагато більше, ніж від них... — Мамо! - Повідомила мені якось молодша дочка. - Я хочу сказати тобі щось важливе... Ти скоро станеш бабусею! Коли Вітуся народжувала, я сиділа у лікарні разом із зятем. Не знаю, хто з нас більше хвилювався. А потім, коли побачила свого маленького ще червоного від напруги онука, така ніжність залила все всередині! Видно, не дарма кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей, – щось у цьому є. - Просто захоплююсь тобою, мамо. У тебе стільки терпіння! — казала мені потім донька, коли я допомагала їй із Сереженькою. Я чудово розуміла, що Віта відчуває, адже сама колись не знала, що робити зі своєю першою малечею: так само хвилювалася, нервувала і всьому навчалася... Не минуло й року, як і старша дочка нас теж потішила. Ми відзначали день народження Діми, зібралися за святковим столом у них удома, частувалися, розмовляли, вимовляли тости. -Думаю, це слушний випадок, щоб повідомити всіх ...-урочисто почала Настя, піднявши келих. - Дорогі мої... У нас із Дімою буде дитина! - Оголосила вона, а ми дружно крикнули «Ура!» і заляскали в долоні. - Наша родина росте, - раділа я. - Мамо, - поцікавилася раптом Настя, коли ми з Геною вже йшли. - У вас татом усе гаразд? Ну... між вами... -А що? - Запитала я здивовано. - Дивне питання... - Я спостерігала за вами весь вечір. Ви наче ображені один на одного, майже не розмовляєте... Щось не так? - Е-е-ех, - важко зітхнула я. - Сама знаєш, який у вас батько. Постійно всім незадоволений... Деякі люди зовсім не змінюються... - додала сумно. - І що старші стають, то з ними важче. Дорогою додому весь час думала про те, що почула від дочки. Не знала, що наші з Геною проблеми такі помітні. Наталка, донька Насті та Діми, народилася перед Різдвом. А через півтора року знову порадувала Віта-народила другого сина. Назвали його Віктором. «Сім'я переможців! - думала я з гордістю. Як чудово, що вони так хлопчика назвали! Тепер я – почесна бабуся! Ну що ж... Мабуть, настав час закінчувати роботу і за повною програмою допомагати дітям. Займуся я онуками»... Тим часом Гена ставав дедалі дивнішим. У мене вже в печінках сиділи його невдоволення життям, буркотливість і ощадливість, що доходила до маразму. Чоловік просто на Плюшкіна перетворився! Ми економили буквально на всьому: чоловік зрізав запліснілу кірку з хліба, що залежався, і вимагав, щоб я смажила грінки; заварював один і той же чайний пакетик чотири рази; машина стояла під будинком, тому що «бензин став нам не по кишені», навіть на дачу доводилося добиратися автобусом. Коли в поштову скриньку кидали рекламні газетки з місцевих супермаркетів, Геннадій досконально вивчав їх, виписував та порівнював усі ціни, а потім казав мені, де і що я маю «вигідно купити». І це при тому, що пенсію йому нарахували цілком пристойну та й заощадження у нас були. Що їх, консервувати, чи що? Ми ж не вічні! - Ти мене доконаєш раз у раз повторювала я (через чоловіка у мене не раз підскакувало тиск). Але Гена гнув своє. «Боже мій, – зітхала я. Вже стільки років з ним мучаюся, і що далі – то гірше. А виходу ніякого»... Донькам нічого говорила - недобре скаржитися дітям на батька, до того ж вони й самі знають. Повздыхаю, повздыхаю, та й живу далі - а що залишається... Але якось Настя поділилася зі мною своїми планами. - Знаєш, мамо, Дімі запропонували роботу в Німеччині, ми хочемо спробувати. Такий випадок... не можна упускати. Ти ж знаєш, що наш диплом лікаря там не проходить, щоб узяли за фахом, іспити складати треба чи співбесіду проходити. А його беруть! Туди його колишній співробітник поїхав, влаштувався, та й... Він просто знає Діміні можливості. - Боже мій я з подиву аж руками сплеснула. - А як же Наташенька? З ким вона лишиться? Чи можу я... - Вона поїде з нами. Може, і на краще - німецька вивчить, житиме в багатій країні... Я за нас із Дімою більше хвилююся... - сумно посміхнулася дочка. Квартиру діти продавати не стали, вирішили спершу спробувати, як там усе складеться. Я доглядала їхнє житло, платила за квитанціями (вони надсилали нам гроші), поливала квіти... Але мені навіть на думку не спадало, що можу в них оселитися на якийсь час, відпочити від свого чоловіка, що постійно свербить над вухом. А потім... Якось я просто не витримала. Квартиру діти продавати не стали, вирішили спершу спробувати, як там усе складеться. Я доглядала їхнє житло, платила за квитанціями (вони надсилали нам гроші), поливала квіти... Але мені навіть на думку не спадало, що можу в них оселитися на якийсь час, відпочити від свого чоловіка, що постійно свербить над вухом. А потім... Якось я просто не витримала. Квартиру діти продавати не стали, вирішили спершу спробувати, як там усе складеться. Я доглядала їхнє житло, платила за квитанціями (вони надсилали нам гроші), поливала квіти... Але мені навіть на думку не спадало, що можу в них оселитися на якийсь час, відпочити від свого чоловіка, що постійно свербить над вухом. А потім... Якось я просто не витримала.- Скільки можна мене пиляти? - злетіла несподівано для самої себе, коли Гена в черговий раз став пред'являти претензії, що купила дорогі продукти. - Я терпіла тебе стільки років! Дай мені нарешті спокій! Дістала стару валізу, кинула в неї найнеобхідніше... Чоловік думав, що просто лякаю її. Вже багато разів погрожувала, що піду, але так і не наважувалася. Тепер же сама дивувалася своєю відвагою. Я не планувала їхати назавжди. Мені просто хотілося відпочити. Взяла валізу, собаку і переїхала до квартири Насті. Доньки були шоковані, хоча я думала, що це не особливо їх здивує. Вони ж знали, як мені нелегко жилося з їхнім батьком останнім часом. Гена теж ніяк не міг повірити, що сталося. Але ніч мінялася вдень, день уночі – так і півроку пролетіло. - Ти з глузду вижила на старості років? - сердито казав він мені чоловік телефоном. - Якщо не повернешся, я розлучуся з тобою! У цьому він був весь. Навіть не маючи з мене ніякої влади, все одно намагався чимось зачепити і налякати. А я? Мені жилося чудово. Спочатку, щоправда, почувала себе винною, хвилювалася, як він сам упорається, нервувала через те, що знайомі називали мене «старою егоїсткою». А потім подумала: «Тисячі жінок мучаться з чоловіками, втомилися від них за все життя так, що б очі на них не дивилися. Але нікому навіть на думку не спадає просто відпочити від відносин, що набили оскому. Розлучитися - так, багато хто розлучається. Але відпочити...» Упоравшись із почуттям провини, я повною мірою оцінила переваги свого нинішнього становища. Я не почувала себе самотньою. Молодша дочка часто наводила онуків, часом я сама їздила до них, щоб допомогти. Крім того, у мене було багато знайомих, і інтерес до життя не вичерпався. Наприклад, мені надіслали запрошення на відзначення 50-річчя технікуму, де я колись викладала. «Так… – подумала з ностальгією. - Перше місце роботи... Перше кохання...» Спочатку не знала, чи варто йти, адже я не так уже й довго там пропрацювала. А ще боялася зустріти Андрія... Довго вагалася, але зрештою вирішила: «Була не була!», одягла свою найкращу сукню і поїхала. Ах, що то була за зустріч! Стільки емоцій! Дехто з тих, кого знала, звісно, не дожили до цього дня, багатьох було важко впізнати. Але в цілому таке відчуття, ніби поринула в молодість... А потім ще й Андрія зустріла! Причому не зазнала ні гіркоти, ні образи жодного негативу, як не дивно. Напевно, тому, що життя таки склалося: і на роботі була шановною людиною, і доньок виростила, і онуки тішать. Ми розмовляли, почали розповідати один одному про себе, підраховувати, скільки в кого дітей та онуків... - Ти залишився з дружиною, та здогадалася я. - Так. Ти відмовила мені, а вона мене кохала... - Андрій з вдячністю подивився мені у вічі. - І, крім того, я повірив у те, що ти тоді мені сказала. - Я була такою ідеалісткою... - посміхнулася я. - Але ти молодець і говорила все правильно: треба намагатися зберегти шлюб, хоч би що трапилося. Ця розмова наштовхнула мене на роздуми. Повернувшись додому, я подумала: "Може, мені теж варто повернутися до чоловіка?" Ухвалити рішення допомогла дивна хвороба Гени. - Мамо, тато у лікарні... Його забрали по «швидкій». Я щойно приїхала до нього, - зателефонувала мені Віта. - Тільки не хвилюйся. Недовго думаючи, я одяглася і поїхала до лікарні. Гена виглядав жахливо: блідий, із підключеною крапельницею... Його обличчя виражало страждання. Він розплющив очі. Мені здалося, що, побачивши мене, чоловік зрадів. Гена був такий слабкий, що зовсім не вставав з ліжка, навіть у туалет. Треба було годувати його з ложечки і сидіти з нею, як із дитиною. Лікарі призначили обстеження. -А Якщо у мене рак? – запанікував чоловік. - Не думай про погане заспокоїла його я. На щастя, аналізи виявилися нормальними. І все-таки Гена постійно скаржився на слабкість. "Що ж це з ним?"-Дивувалася я. Увечері зателефонувала Віте. Те, що вона сказала, зовсім збило мене з пантелику. - Мамо, причини деяких хвороб криються у психіці. Люди хворіють, бо почувають себе покинутими, бо хочуть привернути до себе увагу... - І що? - Запитала я. - До чого ти ведеш? - Ти сама казала, лікарі не знайшли у тата нічого серйозного. Хм, це все треба було добре обміркувати... - Може, ми повернемося додому? Що скажеш? - Запитала я наступного дня, сідаючи на краєчок ліжка чоловіка. – Ми? - перепитав Гена, допитливо дивлячись на мене; - Нуда, ми. Не кину ж я тебе одного в такому стані. - Ти справді залишишся зі мною? - у його голосі радість змішувалася з недовірою. Я повернулася додому, хоч і не говорила, назавжди це чи тільки на якийсь час. Гена відразу пішов на виправлення. Але я помітила ще щось: уже давно чоловік не приділяв мені стільки уваги. Тепер він постійно казав: Ти ангел, Спасибі, Що б я без тебе робив..., Давай допоможу тобі... - Що з тобою трапилося? - Запитала я нарешті. - Хоч я старий, але не дурень. Знаю, тобі було непросто зі мною. Але моє життя без тебе справжня мука. Я постараюся виправитись. - Ти справді залишишся зі мною? - у його голосі радість змішувалася з недовірою. Я повернулася додому, хоч і не говорила, назавжди це чи тільки на якийсь час. Гена відразу пішов на виправлення. Але я помітила ще щось: уже давно чоловік не приділяв мені стільки уваги. Тепер він постійно казав: Ти ангел, Спасибі, Що б я без тебе робив..., Давай допоможу тобі... - Що з тобою трапилося? - Запитала я нарешті. - Хоч я старий, але не дурень. Знаю, тобі було непросто зі мною. Але моє життя без тебе справжня мука. Я постараюся виправитись. - Ти справді залишишся зі мною? - у його голосі радість змішувалася з недовірою. Я повернулася додому, хоч і не говорила, назавжди це чи тільки на якийсь час. Гена відразу пішов на виправлення. Але я помітила ще щось: уже давно чоловік не приділяв мені стільки уваги. Тепер він постійно казав: Ти ангел, Спасибі, Що б я без тебе робив..., Давай допоможу тобі... - Що з тобою трапилося? - Запитала я нарешті. - Хоч я старий, але не дурень. Знаю, тобі було непросто зі мною. Але моє життя без тебе справжня мука. Я постараюся виправитись. Що б я без тебе робив..., Давай допоможу тобі... - Що з тобою трапилося? - Запитала я нарешті. - Хоч я старий, але не дурень. Знаю, тобі було непросто зі мною. Але моє життя без тебе справжня мука. Я постараюся виправитись. Що б я без тебе робив..., Давай допоможу тобі... - Що з тобою трапилося? - Запитала я нарешті. - Хоч я старий, але не дурень. Знаю, тобі було непросто зі мною. Але моє життя без тебе справжня мука. Я постараюся виправитись.Ну то як? Ти повернешся до мене? – Вже повернулася. Тепер все залежить тільки від тебе.
Почитати ще:
