Горан Брегович. Життя як диво
В юності він працював у стриптиз-барі, був президентом боксерського клубу та вивчав філософію марксизму. Проте замість професії спортсмена чи шкільного вчителя вибрав для себе шлях музиканта. Близький друг режисера Еміра Кустуріци, фанат циганської музики та великий життєлюб Горан Брегович в ексклюзивному інтерв'ю! Ось уже понад сорок років Горан Брегович - найзнаменитіший серб у світі. 22 листопада у київському концертному залі Stereo Plaza він разом зі своїм гуртом The Wedding and Funeral Orchestra дасть сольний концерт.
- Горане, ви не вперше в Києві, розкажіть, чи залишилися у вас якісь спогади про наше місто? Вперше я приїхав до Києва одразу після Помаранчевої революції – дати великий концерт на центральній площі. Атмосфера, яка тоді панувала, нагадувала ситуацію у моїй країні, Югославії, у 90-ті роки. Вітав дух мобілізації. Я відчував певний настрій глядачів на концерті, панувала атмосфера радості, гордості. Це було якесь святкування перемоги, момент щастя. - І як вам нинішня атмосфера у Києві? Точно не скажу, бо спеціально не робив спостережень, не ходив містом. Мені здається, є певна напруга. Але я все чудово розумію, адже сам із Сараєва і багато років тому особисто пережив те, що ви переживаєте зараз. - Коли приїжджаєте з концертами в якусь країну, як ви її для себе відкриваєте через музеї, ресторани, піші прогулянки? Завжди по різному. Іноді слухаю місцеве радіо, іноді гуляю містом, загалом, нічого особливого. – Розкажіть, у якій країні ви отримали від фанатів найнезвичайніший подарунок? Музика - міжнародна мова, де б ти не був, тебе зрозуміють. На Сході люди часто приносять на концерт квіти та подарунки. Я вже не пам'ятаю, хто мені що дарував. Коли був із концертами у Сибіру, дарували балалайку, шапку-вушанку. У Китаї, наприклад, люблять фотографуватися великими гуртами – я маю звідти масштабне фото. Добре мати свою аудиторію у всьому світі, що я можу ще сказати. - Ви дотримуєтесь якихось ритуалів перед своїми концертами? Ні, я намагаюся налаштувати себе на думку, що нічого особливого не відбувається, щоб зайвий раз не хвилюватись. Звичайно, ті моменти, які я переживаю на сцені, незабутні. У певному віці до тебе приходить розуміння, що життя коротке, тому я хочу на всі сто відіграти концерт, подарувати людям гарні емоції. - У вашому райдері прописано якісь спеціальні вимоги? Ні, мій райдер дуже простий. Хіба що в ньому обов'язково алкоголь. Сцена – єдине місце, де я п'ю. У звичайному житті практично не вживаю спиртне. Концерти для мене досі як свята, а на святах люди мають пити та веселитися. У моєму райдері прописаний Jack Daniel's, але організатори можуть замінити його і на якісь місцеві спиртні напої – я не проти. – Я читала, що ви не слухаєте вдома музику взагалі. А коли приймаєте душ, співаєте? У душі сам не співаю, але мені подобається, коли хтось інший співає у моїй душі (посміхається). - Готувати вмієте? Я був у розлученні, тому вмію готувати, та й взагалі, знаю, як самому обходитися у побуті. – Вам 64 роки. Якою б ви зараз дали пораду собі молодому? Ой, навіть не знаю, мені у житті щастило. Я майже закінчив університет і збирався викладати філософію у старших класах чи того гірше – марксизм. Але замість того, щоб стати професором, я став зіркою. Вважаю, це моя велика удача. Адже я народився в маленькій країні за комуністичного часу, а став відомим музикантом на весь світ - чого мені ще хотіти? Вчити дітей – професія не з приємних. Бог врятував мене від цього, і в молодому віці я став дуже популярним у себе на батьківщині. Моє життя поділяється на дві частини: до і після війни. Так само, як і в Україні, багато людей ділять своє життя до та після революції. Мені завжди щастило. Якби мені дали можливість прожити ще одне життя, я без жалю поміняв би все, крім удачі, воно людині необхідне. - Коли життя для вас здавалося цікавішим - у 70-ті, 80-ті, 90-ті чи зараз? У 70-х панував режим комунізму, і я був найбільшою рок-зіркою у себе в країні. Тоді в Югославії грати рок-н-рол було чимось дивним та незвичайним, особливо якщо ти вирішив це зробити своєю основною професією. Можна порівняти це з ходінням по краю прірви - ризиковано, але неймовірно цікаво. Коли комунізм був повалений, багато артистів, режисери, художники втратили мотивацію, тому що найчастіше творчість кидає виклик системі. То була така маленька боротьба за частинку особистої свободи. У 90-ті почалася війна. Мій дід був військовим, батько - військовим офіцером, і я теж мав стати офіцером і служити. Нашій країні завжди потрібні були військові, а не люди мистецтва. Моєму поколінню було складно – їм довелося воювати та боротися за свою свободу. Так сталося, що у Балканах війни відбуваються циклічно - кожні 40- 50 років. Під час війни люди втрачали все і це велика трагедія. У мене, як у будь-якої рок-зірки, були будинки, машини, банківські рахунки, і все це я втратив за одну мить. У такі моменти ти чітко розумієш, що найважливіше у житті - зовсім не матеріальні речі. Я ні про що не шкодую і за своїм колишнім життям не сумую. Хіба що шкода втрачати такі звичайні речі, як шкільні фотографії, контакти своїх старих друзів... Просто рано чи пізно мені довелося почати все з нуля. Але навіть цьому я дуже радий. Починати все спочатку - неймовірно цікаво: я переїхав до Парижа, де в мене почалося зовсім інше життя. банківські рахунки, і все це я втратив за мить. У такі моменти ти чітко розумієш, що найважливіше у житті - зовсім не матеріальні речі. Я ні про що не шкодую і за своїм колишнім життям не сумую. Хіба що шкода втрачати такі звичайні речі, як шкільні фотографії, контакти своїх старих друзів... Просто рано чи пізно мені довелося почати все з нуля. Але навіть цьому я дуже радий. Починати все спочатку - неймовірно цікаво: я переїхав до Парижа, де в мене почалося зовсім інше життя. банківські рахунки, і все це я втратив за мить. У такі моменти ти чітко розумієш, що найважливіше у житті - зовсім не матеріальні речі. Я ні про що не шкодую і за своїм колишнім життям не сумую. Хіба що шкода втрачати такі звичайні речі, як шкільні фотографії, контакти своїх старих друзів... Просто рано чи пізно мені довелося почати все з нуля. Але навіть цьому я дуже радий. Починати все спочатку - неймовірно цікаво: я переїхав до Парижа, де в мене почалося зовсім інше життя. Але навіть цьому я дуже радий. Починати все спочатку - неймовірно цікаво: я переїхав до Парижа, де в мене почалося зовсім інше життя. Але навіть цьому я дуже радий. Починати все спочатку - неймовірно цікаво: я переїхав до Парижа, де в мене почалося зовсім інше життя.- Яку незвичайну плітку ви про себе чули? О! Про себе я чув різне, хіба що не говорили, що я гомосексуаліст. - Напевно, від жінок ви отримували масу компліментів. Пам'ятаєте незвичайний? Можливо, те, що я чув від жінок як комплімент, не для сторінок журналу (сміється). - З віком ви не боїтеся стати передбачуваним чи нудним? Думаю, сім'я – це саме те місце, де кожного можуть звинуватити у тому, що він нудний. Можливо, і моя дружина зі мною б занудилася, якби не мої професія та графік роботи. Оскільки ми граємо більше ста концертів на рік, наше сімейне життя більше нагадує побачення, ніж рутинне життя. Думаю, в особистому житті я не ризикую, що мене назвуть нудним. На сцені я оточений великою кількістю музикантів, яким від 20 до 40 років. Усі вони різні. Одні добре утворені, інші, навпаки, ледве вміють читати та писати. Ми спілкуємося, обмінюємося досвідом, знаннями – це постійний потік енергії. Нам добре, весело на сцені, ми маємо величезне задоволення, коли граємо. Тому, гадаю, і тут я не стою на місці. - У вас три доньки - наскільки ви залучені до їхнього життя? Вони цікавляться музикою? На мою думку, дівчаткам більше потрібна мама, ніж тато. Хоча, гадаю, певну роль у їхньому вихованні я граю, але, звичайно, велика заслуга таки моєї дружини. Найстаршій зараз 19, вона навчається в академії мистецтв. Ось вона все робить попри те, що мені, в принципі, подобається. Дуже вперта дівчина. Мені здається, з неї вийде добрий художник. Інші дві ще малі, їм 13 і 10 років, моїй дружині доводиться постійно їх підштовхувати, змушувати ходити на балет, на фортепіано. Поки що вони не дуже виявляють інтерес до музики. Занадто багато сил віддають балету. - Розкажіть про свої добрі та погані риси характеру. На мою думку, я хороший хлопець. Чи не лінивий, як і мій батько, звик багато працювати. Але мені не подобається, коли я дратуюсь. Не люблю людей, які їдять цибулю та часник, не можу виносити, коли відчуваю цей запах із рота. Я можу закохатися навіть у дурну жінку, аби вона не їла цибулю та часник. - Коли ви востаннє казали собі "Я надто старий для всього цього"? Багато разів. Щоразу, коли мені доводиться рано-вранці вставати і вирушати кудись на гастролі (сміється). Але коли виходжу на сцену – все минає, і я сам отримую задоволення від концерту. - Розкажіть, як проводите свій вільний час? Як усі – мою машину, дивлюся футбол. Моя сім'я живе в Парижі, але працюю я в Белграді, де маю студію, будинок, свій сад. Там я вирощую овочі, фрукти. Люблю збирати помідори, наприклад. А ось мій батько сам робить вино – неймовірно смачне виходить. - Горане, зізнайтеся, ви про щось жалкуєте? Ні. Моє життя, як диво, про що тут жалкувати? Я родом з крихітної країни, але мені все ж таки вдалося прославитися на весь світ. Окрім мене є ще один відомий серб - великий учений, винахідник, лауреат Нобелівської премії Нікола Тесла. Потім він емігрував до США. Тож я ні про що не жалкую.
Почитати ще:
