Допомога невиліковним хворим: як уникнути стресу та вигоряння
Співробітники виїзних служб та хоспісів щодня борються зі смертю пацієнтів, розуміючи нерівність цієї битви. І при цьому вони щасливі кожній нагоді зробити життя людей з невиліковними захворюваннями хоч трохи легшим і радіснішим.
Але й людям у білих халатах, психологам, соціальним працівникам, волонтерам — усім їм потрібна підтримка.
Інша система координат
Люди йдуть у паліатив із бажанням допомогти, але часто не розраховують свої сили. Основна складність у тому, що ми звикли працювати на результат. Лікарі чекають, що від їхнього лікування буде позитивний ефект, пацієнт у результаті одужає. Медиків цьому навчають у виші, потім у ординатурі. Із паліативними хворими, на жаль, такий принцип не працює. У паліативної допомоги треба розуміти, що конкретно вважати результатом. Максимум, що може зробити лікар для пацієнта – це покращити якість життя хворого та його родини, адже вилікувати не вдасться. І це медик має сприйняти як даність.
У мене відповідь така: паліативних дітей не треба порівнювати зі здоровими. Ці діти не жили життям звичайних дітей. Вони мають свою особливу реальність. У нашій сфері — паліативної допомоги дітям — залишаються працювати ті, хто це розуміє та вважає смерть такою ж частиною життя, як і народження. Ті, хто може ставитися до цього філософськи і віддавати данину природній течії життя.
Горіти чи вигоряти?
Люди, які працюють з паліативними дітьми, щодня стикаються з болем пацієнтів та їхніх близьких. Залишитися незалученими в цей біль можуть лише професіонали найвищого рівня. Решта постійно відчувають стрес, що може призвести самого лікаря чи психолога до негативних наслідків.
Крім того, люди надто багато працюють – це без перебільшення 24-годинна залученість. Не всі вміють ставити особисті межі, наприкінці робочого дня знімати білий халат та йти додому. Багато хто бере свою роботу додому.
Підсумком стають стан фізичної втоми, стрес та розчарування чи емоційне вигоряння. Тут уже сам лікар стає пацієнтом, якому потрібна професійна допомога колег по цеху — супервізія. Не всі знають у тому, що лікаря потрібен психолог.
