— Чи батьки можуть розвинути в дитині якісь видатні здібності, щоб забезпечити їй блискуче майбутнє, чи це має бути закладено природою?
— На це питання давно вже відповіли психологи за допомогою лонгітюдних досліджень (коли одна й та сама група дітей вивчається протягом тривалого часу. — Авт.). Протягом більш ніж 30 років вчені простежували, як розвиваються обдаровані діти, тобто діти, які продемонстрували високі інтелектуальні здібності. Дослідження наочно показали, що успішність у житті — це й задоволеність життям, і соціальна успішність (наявність адекватного кола спілкування, побудова сім'ї та ін.) — визначається не вродженими здібностями, які теж важливі, а тим, як дитина прожила своє дитинство. Якщо, наприклад, батьки, вирішуючи, що їм краще купити — нову модель техніки чи фортепіано для розвитку інтересу дитини, — робили вибір на користь дитини, тобто вони бачили її інтерес, наслідували її, створювали ці можливості, то такі діти розвивалися успішно.
— Що стоїть за раннім розвитком дитини, чи така вона необхідна?
— Ще у 1970-х роках відомі вітчизняні психологи (Петро Гальперін, Леонід Венгер, Данило Ельконін) показали, що у дошкільному віці можна навчити дитину дуже багато. Можна навчити дитину складним математичним поняттям, розвинути розуміння живопису чи архітектури лише на рівні середньої школи. Досягнення дитини залежать від того, наскільки системно до цього підходити і, з іншого боку, чи займатимуть такі заняття весь час дитини. І ось тут виникає такий момент: дитина, яка опанувала все це різноманіття навичок і знань, приходить до школи. Що він робитиме в ній? Заради чого докладалися такі зусилля? Ми повинні розуміти, що час, який дитина присвячуватиме наукам, якщо, наприклад, батьки хочуть виростити з нього видатного математика, він міг би витратити на гру, спілкування з однолітками. Тобто на ті традиційні дитячі форми активності, за якими стоїть володіння не лише когнітивною (розумовою, пізнавальною), а й емоційною сферою розвитку. Якщо ми свідомо позбавляємо дитину таких можливостей, то маємо бути готовими до емоційних складнощів, які у неї виникнуть, — не сьогодні, а коли підійде час вирішувати складніші особистісні завдання — входження до групи однолітків, встановлення дружніх стосунків та інше.
Психологи зазначають, що у методиці раннього розвитку треба розрізняти два поняття. Перше — це акселерація, спрямоване на прискорення розвитку, яке носить штучний характер. Батьки хочуть, щоб їхня дитина чимось посилено займалася, і це давало свої результати. В цьому випадку дитина у своєму розвитку перевищує вікові норми, чим викликає позитивні емоції у дорослих. Друге поняття - у вітчизняній психології та педагогіці завжди домінувала ідея ампліфікації (збагачення), тобто надання дитині максимального доступного арсеналу культурних засобів для ознайомлення з реальним життям у поєднанні з тими видами діяльності, в яких дитина може себе проявити за своїм віком. «Тому я позитивно ставлюся до того, коли діти завантажені, але не тим, що вони й так освоюватимуть у школі, а тими видами діяльності, які потім їм просто недоступні, — продовжує Олександр Веракса. — На жаль, зараз, наприклад, ми бачимо практично зникнення традиційної сюжетно-рольової гри, яка, безумовно, сприяє розвитку дитини. Причини цього — і цифровізація, і пандемія, і ставлення дорослих, котрим «дорослі» види діяльності нерідко є пріоритетом у вихованні дитини».
На думку професора МДППУ, кандидата психологічних наук Вікторії Юркевич , «чим краще освіта в країні, тим більше там виявляється обдарованих дітей того чи іншого типу»:
