Нявкання кішок має прихований сенс: що насправді хоче сказати улюбленець

Більшість людей переконані, що нявкання — це звична мова кішок. Однак науковці дійшли несподіваного висновку: дорослі кішки майже не використовують цей звук для спілкування між собою.

Про це пише Space Daily.

Між собою дорослі кішки здебільшого спілкуються зовсім іншими способами. Вони використовують запахи, положення тіла, міміку, рухи хвоста, дотики, а також інші звуки — муркотіння, шипіння, гарчання, виття чи трелі.

Звичне для людей нявкання виявилося радше винятком. Воно рідко звучить під час взаємодії між дорослими кішками, зате дуже часто — під час спілкування з господарями.

Втім, дослідники уточнюють, що іноді кішки все ж можуть нявкати одна одній — наприклад, під час територіальних конфліктів, у період парування або в інших напружених ситуаціях. Проте такі випадки трапляються значно рідше, ніж нявкання, адресоване людині.

Чому кішки звертаються до людей саме нявканням

Науковці пояснюють, що цей звук бере свій початок ще в ранньому дитинстві тварини.

Кошенята нявкають, коли залишаються без матері, відчувають холод, голод або дискомфорт. Таким способом вони привертають увагу кішки-матері та сигналізують, що потребують допомоги.

Дослідження восьми послідів кошенят показало, що характер їхнього нявкання змінюється залежно від ситуації — ізоляції, температури навколишнього середовища чи навіть віку. У перші шість тижнів життя цей звук є важливим способом виживання.

Однак із дорослішанням потреба у такому сигналі між кішками майже зникає.

Як люди самі навчили кішок нявкати

Дослідники вважають, що домашні кішки поступово зрозуміли просту закономірність: люди реагують на нявкання. Якщо після звуку господар приносить їжу, відкриває двері, гладить тварину чи приділяє їй увагу, кішка швидко запам’ятовує цей зв’язок.

Саме тому дорослі домашні улюбленці продовжують активно використовувати «дитячий» сигнал протягом усього життя.

Професор поведінкових наук про тварин Норвезького університету природничих наук Б’ярне О. Браастад пояснює, що це явище характерне не лише для кішок.

За його словами, багато одомашнених тварин зберігають окремі моделі поведінки, властиві дитинчатам, тому що вони виявилися ефективними під час взаємодії з людьми.

«Коли кошеня потрапляє до нового дому, воно намагається використовувати ті самі звуки, що й для спілкування з матір’ю. Якщо людина реагує їжею, теплом чи увагою, така поведінка лише закріплюється», — пояснює Браастад.

Фахівці нагадують, що історія співіснування людей і кішок налічує тисячі років.

Традиційно вважається, що дикі кішки почали селитися поруч із людьми після появи перших землеробських поселень. Запаси зерна приваблювали гризунів, а ті, своєю чергою, — хижаків. Так кішки отримували легку здобич, а люди — природний захист від шкідників.

Втім, нові генетичні дослідження, опубліковані у журналі Science у 2025 році, дещо змінили уявлення про цей процес.

Науковці проаналізували геноми 87 сучасних і давніх кішок та дійшли висновку, що предки сучасних європейських домашніх кішок, ймовірно, прибули до Європи із Північної Африки приблизно дві тисячі років тому.

Досі залишається відкритим питання, де саме відбулося перше одомашнення — у Леванті, Єгипті чи в іншому регіоні.

Чи справді люди розуміють своїх улюбленців

Попри те, що власники кішок часто переконані, ніби добре знають, що означає кожне нявкання, наукові експерименти свідчать про інше. В одному з досліджень учасникам пропонували прослухати записи нявкання незнайомих кішок і визначити, в якій ситуації вони були зроблені.

Тварини нявкали в трьох різних випадках:

• в очікуванні їжі;

• під час ізоляції у незнайомому місці;

• під час розчісування.

Результати виявилися несподіваними. Навіть найтиповіші звуки люди розпізнавали ненабагато краще, ніж випадковим чином.

Найкраще учасники впізнавали «харчове» нявкання — лише у 40,44% випадків. Натомість сигнал, пов’язаний із відчуттям ізоляції, правильно визначили лише 26,67% учасників.

Цікаво, що власники кішок справлялися із завданням трохи краще, ніж люди, які ніколи не тримали домашніх улюбленців. Проте навіть їхні результати не дозволяють говорити про існування своєрідного «словника котячої мови».

На думку дослідників, не існує універсального перекладу котячого нявкання.

Його значення залежить від конкретної ситуації, поведінки тварини, її погляду, положення тіла, попередніх подій та навіть звичок, які сформувалися між конкретною кішкою і її господарем.